«Вогонь скорботи в серці на віки!»
До Дня пам’яті жертв голодоморів…
А он де, під тином, опухла дитина
Голоднеє мре…
І не в однім отім селі, а скрізь на славній Україні…
Т.Г. Шевченко
І бачив я, і чув одного ангела, який летів посеред неба і промовляв гучним голосом: «Горе, горе, горе всім жителям землі…»
І побачив я великий білий престол і Сидячого на ньому,
від лиця якого втікало небо і земля і не знайшлося їм місця.
І бачив я мертвих: великих і малих, стоячих перед Богом.
І книги розкриті були, і інша книга розкрита, яка є книгою життя.
І судимі були мертві по написаному в книгах,
відповідно з ділами своїми.
І витре Бог всяку сльозу з очей їх,
І смерті не буде вже, ні стогону, ні хвороб уже не буде,
Тому ще це – вже минуло …
(«Євангеліє. Одкровення від Іоанна»).
Рано чи пізно, але обов’язково кожна людина і весь народ осмисле своє минуле. Не сьогодні це сказано: Час народжувати і час помирати, час руйнувати і час будувати, час розкидати каміння і час збирати, час мовчати і час говорити. Прийшов час говорити після десятиліть мовчання.
Можна замести сліди злочину, можна засекретити на роки архівні документи, можна переписати історію, а чи можна знищити народну пам’ять? Ні. З правдою нічого не вдієш. А якою була правда?
Все таємне стає колись явним.
Як би вже і куди не ховав!
Тую істину знають спрадавна
Архіваріуси всіх держав.
Та і як заховати той голод?!
Не поміститься в жодний архів.
Він тече через страдницький жолоб
І ні дна в нього, ні берегів.
Та і як заглушити той стогін?
Його вперше почув цілий світ.
Ні зрівняння, і ні аналогій
Втаємничений весь небозвід.
Не забути ні болю, ні гніву
Чоловіче, собі помолись!
То таємні посли і архіви?!
Час уже проявляє колись.
Минуле століття пронеслося над Україною трьома голодоморами: 1921-1922, 1932-1933, 1947 років. Указом Президента Віктора Андрійовича Ющенка було запроваджено День пам’яті жертв голодоморів та політичних репресій, який щороку відзначається у четверту суботу листопада.
Кажуть, що минуле не належить нікому зокрема. Воно — надбання нинішніх і майбутніх поколінь, бо саме їм належить винести з нього всі найсерйозніші уроки, щоб подібні людські трагедії не повторилися. Ніде і ніколи! 24 листопада в нашій державі буде відзначатися День пам’яті жертв голодомору та політичних репресій. Народ України схиляє голову, перед трагічною сторінкою свого життя. 1932 рік… тридцять… чорний рік. Прах семи з половиною мільйонів стукає в наші серця; їх ніхто не судив, отже, ніхто не реабілітує. Ніхто, крім нас з вами, їхніх співвітчизників і довговічних боржників.
Кожен із нас переосмислює нашу історію, трагічні її сторінки, які примушують стискатися людські серця. Одна з найстрашніших таких сторінок — Голодомор, який призвів до небачених безневинних жертв.
Не нагодує Мати-Україна,
Не приголубить діточок своїх…
Яка ж бо перед Богом в нас провина?
Який ми сотворили гріх?
Чи той, що в нас поруйнували храми? –
Прийшли в наш край перевертні і хами
Чинить страшну наругу над людьми.
1932-й рік… Того року урожай хліба був гарний, але прийшло розпорядження, що хліб роздали незаконно і почали забирати з домівок усе, що знаходили.
Шукали хліб усюди – розривали підлоги, печі, розкидали скирти соломи. Поступово насувався голод.
Люди ходили по стерні, шукали нірки мишей, розкопували їх, і коли знаходили хоча би жменьку зерна, це було велике щастя. Найстрашніше почалося весною 1933 року, Закінчилися всі крихти зерна, з’явилися перші померлі від голоду.
Люди їли все, що можливо було жувати. Варили цвіт акації, зелену лободу змішували з товченими качанами кукурудзи, і щасливим був той, хто міг додати жменьку висівок. Від такої їжі пухли ноги, тріскалася шкіра.
Люди тихо вмирали, а живим було байдуже, бо вони божеволіли і дичавіли від голоду. Батьки несли на цвинтар мертвих дітей у мішках, везли на візках у кого була ще хоч якась сила,
Вимирали цілі родини, особливо, де було багато дітей. Люди божеволіли з голоду. Почалося людоїдство.
Пограбовані, зламані голодом і жорстокістю влади, люди вже не намагалися шукати вихід. У слабших, вразливіших натур виникав безконтрольний хворобливий стан. Це не моральна категорія, ні, це була тяжка хвороба, зумовлена голодом. З’являлась моторошна байдужість до мук ближнього, були й випадки канібалізму, скоєні в стані повного відключення кори головного мозку. Ледь прийшовши до тями, ці люди у відчаї накладали на себе руки, або назавжди втратили розум.
Про Нього й Неї згадувать несила.
Грицьку одбило ноги на війні…
Отож Оксана день у день носила
Його і до колбуду, й до рідні.
Та якось… Ледь живі узріли Гриця:
Сам викотивсь, як пень, через поріг.
Нажерся й виліз на осоння гріться,
Вчинивши нишком людоїдський гріх…
Над морем Чорним чайка голосила.
І в берег бились хвилі день при дні:
«Нема Оксани, що Грицька носила, –
Нема… ані на лаві, ні в труні…».
Такої страшної трагедії, яку пережив український народ у 30-х роках, не зазнав, мабуть, жоден народ в історії людства. У світовій історії не зафіксовано голоду, подібного до того, що випав тоді на долю України — однієї з найродючіших країн світу. Що ж криється за страшним змістом слова «голодомор»?
А за вікном повільно падав сніг. Він навіть не здогадувався , що його білу красу проклинають люди . Адже він останню їжу покривав білою пухнастою ковдрою. Холодно і пустельно всюди. Сум огортав душу
серед снігової порожнечі; здавалося, світ вихолоднів, як покинутий будинок. І лихоманив істоту один клопіт – знайти їжу.»
Чорне горе, чорний морок,
На селі панує голод.
Нема хліба, бараболі,
Нема каші, ні квасолі.
Мамо, хліба, – просять діти.-
Ми не можемо ходити,
Вже опухли ноги, руки,
За що терпим тяжку муку?
У селі ніде ні звуку,
Лиш нестерпний запах трупів.
В кожній хаті лежать мертві.
Діти голі і обдерті.
Вмерла мама, помер тато.
Боже, скарай цього ката.
До останньої зернини
Відібрали у родини.
Ні від кого допомоги,
Вкриті трупами дороги.
Не зробили їм могили,
Вічну пам’ять не дзвонили.
Не поставили хрести.
Буйно трави поросли.
Слухайте, слухайте крик із безодні,
Нашу молитву гарячу…
Ви, що обідали й ситі сьогодні,
Киньте хоч шкуру собачу!
Землю укрили ми трупом холодним,
Чорна земля посиніла…
Хліба нам, хліба нам, хліба голодним,
Вашої крові і тіла!
Як? Ви не знали, що впала посуха?!
Як? Ви не чули нічого?!
Де ж ваше серце і очі, і вуха,
Де ж у вас крихта людського?!
М’яса нам, м’яса нам вволю!
Падло давно ми поїли.
Гляньте! По нашому чорному полю
Всюди розриті могили.
О порятуйте, бо ми рятувались,
Кору ми їли і глину,
Людської крові із ран напивались,
Мати варила дитину!
Землю укрили ми трупом холодним,
Згляньтесь, о згляньтесь на муки…
Хліба нам, хліба нам, хліба голодним!
Хліба нам, хліба, звірюки!
То був страшний навмисний злочин,
Такого ще земля не знала,
Закрили Україні очі
І душу міцно зав’язали.
Сліпу пустили старцювати…
Пішла біда із торбиною
По всій Україні,
Несла вона заплакана
Очі свої сині.
Ішла вона дорогами босими ногами.
Дать поїсти б біді хліба –
Нехай сяде з нами.
В степах вона ночувала, в гірких травах спала.
Не проснулась, не вернулась:
Тополею стала.
Біда ішла понад Дніпром,
Понад синім морем,
З сусідами поділилась
Голодом та горем.
У 1933 р. був в Україні великий голод. Не було тоді ні війни, ні потопу. А була тільки зла воля одних людей проти інших. І ніхто не знав, скільки живого люду лягло у могили – старих, молодих і дітей, і ще ненароджених у лонах матерів.
Сонце сходило над вихололими за довгу зиму полями, а сідало за обрій кольору крові й не пізнавало землю. Чорне вороння зграями ширяло над ними, заціпенілими в тяжкому смертному сні.
А чи була того року весна? Чи прилетіли до людських осель довірливі лелеки? Чи співали травневими ночами солов’ї? Ніхто того не бачив і не міг бачити.
Завжди українці з любов’ю і теплом відносилися до птахів. Півниками розписували печі, а з лелекою пов’язували дітонародження. «Ластівко», «зозуленька» називали коханих. Підгодовували пташок… Але тієї страшної весни пташки стали здобиччю. Та якби то тільки птахи – миші, щури, коти, собаки – все було жаданою їжею. І навіть… люди.
Люди стрімко вимирали, але найстрашніше – голодна смерть дітей.
Боїться не глуму, не хижого звіра,
Боїться не смерті у сум – неврожай,
А крику дитини, яку вона з’їла:
Не ріж мене, мамо, не ріж не вбивай!
Як сталось – не знає, як бути – не знає,
Провал, божевілля – сокира і ніж,
Та жах пам’ятає, і крик пам’ятає:
Не ріж мене мамо, мамуню не ріж.
О діти, діти, Ангели невинні!
Чом ви так тяжко й страшно мовчите?
Ви вже ніколи рідній Україні своїх сердець і душ не віддасте.
Ви не розцвівши згинули дочасно,
Поклав у землю вас голодомор,
Я ж бачу, як важкий достиглий колос,
Схилився над голодними дітьми.
Ці скорботні рядки ми присвячуємо тим, яких давно немає. Яких спопелив найстрашніший злочин сталінського тоталітарного режиму — штучний голод 1933 року. Сім десятиліть тому сатанинська лапа брутально перервала життя мільйонам людей. Зотліли і стали попелом з’їдені голодом тіла людей, стали попелом їхні надія і віра. Але перед тим жорстока доля, мабуть, щоб болючішим був удар, віковічну мрію перетворила майже на дійсність.
«У той рік заніміли зозулі»
У той рік заніміли зозулі,
Накувавши знедолений вік.
Наші ноги розпухлі узули
В кирзяки-різаки у той рік
У той рік мати рідну дитину
Клала в яму, копнувши під бік,
Без труни, загорнувши в ряднину,
А на ранок — помер чоловік.
І невтомну трудягу старого
Без хреста повезли у той бік,
І кістьми забіліли дороги
За сто земель сибірських, сто рік.
У той рік і гілля, і коріння —
Все трощив буревій навкруги…
І стоїть ще й тепер Україна,
Як скорбота німа край могил.
Щоб перешкодити втечам голодних людей за межі України, на її кордонах були розміщені загороджувальні загони внутрішніх військ, які нікого не випускали. На станціях та дорогах, що вели до міст, з’явилися спеціальні охоронні загони. Кордон із Pociєю перекрили війська НКВС, які стріляли в селян, що тікали від голодомору.
Це остання хлібина, остання…
Очі горем налиті вщерть,
Батько й діти не їли зрання,
Це остання хлібина, остання.
Після неї – голодна смерть.
Плаче й крає, мов соломинку,
Пильно дивиться дітвора.
– Тату, їжте ось цю шкуринку.
Майте жалю до нас краплинку –
Умирати вже вам пора…
Взяв шкуринку дідусь і плаче.
І стареча рука тремтить…
Сиве око, сліпе, незряче,
Але серце його козаче.
Б’ється рівно і хоче жить…
Стали кожному крихти в горлі.
Спазми в горлі. Немає слів.
А над хатою – клекіт орлій.
А на вигоні – трупи чорні,
Там, де Саваном сніг білів…
Ні труни, ні хрестів, ні тризни!
Прямо в яму. Навіки-віків!
Чорна сповідь моєї Вітчизни.
І її затамований гнів
Ні віночка, ні навіть барвінку…
Наче падалиць під вітрюган!
То причастя твоє, українко,
Українцю, то твій талісман!
Пекельні цифри та слова
У серце б’ють, неначе молот,
Немов прокляття ожива
Рік тридцять третій
Голод, голод…
У люті сталінській страшній
Тінь смерті шастала по стінах…
Семи мільйонів, Боже мій,
Недолічилась Україна.
На світі – весна, а над селом нависла чорна хмара. Діти не бігають, не граються. Ноги тонесенькі, складені калачиком, великий живіт, голова велика, похилена до землі, а лиця майже немає, самі зуби зверху. Сидить дитина і гойдається всім тілом: назад – вперед. Скільки сидить, стільки й гойдається. І безкінечна пісня напівголосом: їсти, їсти, їсти… Ні від кого не вимагаючи, ні від матері, ні від батька, а так у простір, у світ – їсти, їсти, їсти…
Куди ж ви всі відійшли? Чого ж залишили мою землю і нарід мій на поталу червоних дияволів? Чи ж не бачите, що вони доточують кров із могутнього українського дерева? Чи ж не бачите криниці, повної українських сліз? Чи ж не бачите, що то не Україна вже, а велетенська могила?
Цей сніг, як сон, пройшов – розтане,
Здимить і в хмару перейде …Весна.
Село лежить в тумані.
Голодний рік, голодний день.
Іде не йде. Повзе по мертвих
Й хвалити Бога, хоч повзе .
Весняний дух живий, не стертий
До сонця зводить все живе,
А воно молиться і плаче,
Радіє сонцю і воді!
Якби він знав, якби він бачив –
Сини ростуть на лободі!
Сини Вкраїнської держави!
Та знає вождь , усе він зна..
У вус всміхається лукаво:
В Москві весна! Його весна.
В селі весна повзе на ліктях,
Повзе по мертвих і живих.
В долині сонце ловлять діти,
Що дзвінко капає із стріх,
І п’ють опухлими вустами
Оту живицю молоду.
Їм жить і жить – та над полями
Знов ворон каркає біду.
Забрали тих, хто із комори
Пашню останню вимітав,
Хто ще активним був учора –
Сьогодні ворогом настав!
Голодний рік. Жорстокий світе,
Дай хоч надію для живих.
Весна. І сонце ловлять діти
Що дзвінко скапує із стріх.
Почало поспівати жито на городах, люди теребили незрілі колоски і варили кашу. Дозріли вишні, а незабаром дали по 6 кг борошна з колгоспу, і це була сумна і важка радість. Деяким людям не допомогло ні борошно, ні молоко, і вони вмирали – було вже пізно.
Живі почали відходити від голоду, і це був жах. Поверталася свідомість, а з нею усвідомлення гіркої дійсності, того, що було. По селах чулися відчайдушні крики, на цвинтарі голосили жінки, а чоловіки прикопували трупи, ставили дерев’яні хрести. Життя поверталося повільно, тяжко.Живіть же ви і за тих, хто не зміг жити, радійте і за тих, хто не радітиме вже ніколи. Пам’ятайте їх!
Хто ж відповість
За смерть дітей голодних?
Кого карать?
Кого шукать сьогодні?
Пройшли роки, пройшли роки,
Минуло все, зітліло.
Та залишилося навіки
Те, що й тоді боліло.
Голодомору сльози і могили…
І перед ними ми в боргу завжди
За тих, що крихти хліба не доїли
І не допили чистої води.
Сьогодні поширена думка, що говорити про голод – це озиратися назад, це блукати десь серед могил. А що ми там знайдемо? Ми повинні дивитися у завтрашній день, а не озиратися назад. То чи треба сьогодні говорити про голод? Світ мав би розколотися надвоє, сонце мало б перестати світити, земля перевернутися від того, що було на землі. Але світ не розколовся, сонце сходить, земля обертається, як їй належить. І ми ходимо по цій землі зі своїми тривогами і надіями. Ми, єдині спадкоємці всього, що було.
Озиратися у минуле треба кожному. Людина не живе в одному часі, а у трьох часових вимірах: у минулому, сьогоденні та майбутньому. Дорога у майбутнє пролягає через минуле. Треба осмислити власне минуле, зрозуміти його, бо історія повторюється. І коли люди не зроблять сьогодні висновків, то вони будуть ходити по колу, Отож, озиратися треба, щоб поплакати, бо це каяття. А головне – щоб зрозуміти.
І ще одна гірка істина. В могилу голодомору зійшли найкращі. Гинули працьовиті самостійні хазяї. Всі здібні, талановиті, здорові духом і тілом, які мислили і протестували – все це винищувалося з корінням.
Неможливо зараз оцінити увесь масштаб тогочасної катастрофи. Складно нам ситим зрозуміти, як-то немає ні крихти хліба, ні картоплини, анічогісінько. Що робити бідній матері, коли на неї тижнями, місяцями дивляться запалі очі голодних діточок.Так! Нам ситим, важко повірити і таки багато хто і не вірить, що за велике щастя була перепічка з лободи. Ми сьогодні вимірюємо своє життя непомірними забаганками, їздимо на курорти, купуємо автомобілі, гуляємо в ресторанах, їмо вдосталь, але не перестаємо зводити хулу на всіх і все, бо так звикли, все нам складно. Але ж це як і що порівнювати – комусь для щастя не вистачає чорної ікри, а комусь, як у ті далекі голодні часи – мерзлої картоплі.
Як ніде, може стогне від трупів українська земля. Від кісток похованих без трун. Від зойків закопаних напівживих. Жоден убивця не повинен знайти місця ні на цьому світі ні на тому.
Тому що, більшого злочину, як відібрати хліб у того хто його вирощує і приректи на голод селянина життєдайної України, селянина, який ніколи не образив святого хліба, ніколи не клав перевернутий буханець на стіл, бо ж хліб не можна було ображати, він був від Бога.
І сьогодні, дякувати Богу і натрудженим рукам ми маємо святий хліб щодня, адже без цього скарбу ніхто не сідає до столу.
На нашому столі присутній і хліб і зерно. Зерно. Як символ життя і перемоги над молохом голоду, а хліб для того , щоб причаститися ним , як безцінним Божим даром та пом’янути душі загиблих людей, які помирали з думкою про цей святий скарб – шматочок хліба…
Ти кажеш, не було голодомору?
І не було голодного села?
А бачив ти в селі пусту комору,
З якої зерно вимели до тла?
Як навіть варево виймали з печі,
І забирали прямо із горшків,
Окрайці виривали з рук малечі
І з торбинок нужденних стариків?
Ти кажеш, не було голодомору?
Чому ж тоді, як був і урожай,
Усе суціль викачували з двору,
-Греби, нічого людям не лишай!
Хто ж села, вимерлі на Україні,
Російським людом поспіль заселяв?
Хто? На чиєму це лежить сумлінні?
Імперський молох світ нам затуляв!
Я бачив сам у ту зловісну пору
І пухлих, і померлих на шляхах.
І досі ще стоять мені в очах…
А кажеш – не було голодомору!
Хліб… Скільки померло з твоїм іменем на вустах. Іменем жертв тридцять третього року благаю вас – бережіть хліб, бо Хліб – це Життя.
Коли ніхто не бачитиме, я цілуватиму шорстку хлібну скоринку. І молитимуся за тих, у кого її не було на столі у голодному тридцять другому і тридцять третьому. За те, щоб простили матері, яка з’їла свою дитину. За розстріляного діда, що вкрав кілька колосків пшениці. За трирічного хлопчика, який тамував голод тілом ще живого батька… від імені мільйонів українців, яких ми називаємо «жертви голодомору» і яких я ніколи не знала, я цілуватиму хліб. За те, що його маю.
Це моя запалена поминальна свіча по тих 9-и мільйонах українців по жертвах страшного голодомору в Україні 1932 – 1933 років. Час невблаганний. Місяці за місяцями, роки за роками відпливають у небуття. Тільки пам’ять назавжди залишається з нами.
Відкрийтесь, небеса!
Зійдіть на землю.
Всі українські села, присілки та хутори,
Повстаньте всі, кому сказали: вмри!
Засяйте над планетою, невинні душі!
Хай ця хвилина для громадян нашої незалежної держави, співвітчизників за кордоном, для всіх людей доброї волі й чистої совісті стане актом поминальним, жестом покаяння і перестороги.
Хай у кожному місті й селі, в кожній оселі, в кожній родині старий і малий схилить голову перед пам’яттю невинно убієнних голодом-геноцидом, уклінно припаде до їхніх могил, поставить свічку перед образом Божим. Хай ця хвилина увійде в наші серця тихою молитвою, очистить наші душі від зла.
Земля, як цвіт, земля, як страх,
Земля, як морг…
Голодомор, голодомор,
Голодомор.
Ще душі є порожні, як руїни,
Які в житті не дихали добром,
Що віддали в офіру Україну
І, як раба, страждальний мій народ
Але, зернина, що у полі скресла,
Надією і вірою зросла.
І Україна, як народ, воскресла,
І наша віща доля ожила
Ісус Христос у заповітну пору
Зніс на Голгофу непокори хрест…
Та не погасне біль Голодомору
І свята наша пам’ять не помре
Хто знав, хто вів смертям і стратам лік.
Де фільм, який нам показав би голод.
Отой проклятий 33-ій рік ?
Тож пам’ятайте. Без вшанування минулого, не збудуємо майбутнього!
З повагою педагог-організатор Ланик У.А.